Жертвування ради іншого
“Практика” або процес прийняття батьків у себе, це не просто корисна практика для людей, це квантовий стрибок у прийнятті самого себе, відповідно в розкритті свого потенціалу. Ібо, на своєму місці легко.
Щодо жертвування.
Якщо уявити собі, що дитина-інвалід прийшла в це втілення тільки з однією задачею душі: присвятити все своє втілення для проходження уроків і виконання завдань душі іншого(их), тобто батька(ей), то ми маємо справу з абсолютною жертвою. Але я жодного разу за 18 років своєї практики не зустрічала з абсолютними жертвами, тобто заручниками цієї долі. Можливо, це просто я не зустрічала, просто вони в мою паралель не потрапляли і я притягувала інших. Допускаю.
Я маю досвід супроводження інвалідів (і багатьох інших “жертв”) у регресії та в розстановках. І кожного разу, без винятків, я бачу одну й ту ж картину. Це завжди “договор” душ в ОБИДВІ сторони.
Батьки проходять уроки вироблення терпіння, прийняття і любові. Душі інвалідів проходять свої уроки прийняття себе самого і згадування, що вони є Дух, вони є нещо більше, ніж тіло.
Очевидно, Нік Вуйчич проходить подібний свій урок. Він не залишився в інвалідному візку, воздвигнувши свою “жертву” на п’єдестал святого великомученика, і присвятивши все своє життя цій “жертві”. Він взяв своє життя і свій потенціал у свої руки, згадав, що в цьому тілі він продовжує містити енергію Призначення і свою відповідальність реалізувати Її, прийняв своє тіло і навчився жити щасливо. “Щастя – це стан” – звучить Нік на весь Світ.
І 100%, багато хто, хто відчував себе і всю свою закладену, віддану, присвячену досвіду інших, змогли злізти з п’єдесталу цієї духовної гордості, і почали згадувати своє власне. Це не просто. Значно простіше жити нещасним і відокремленим від інших людей і світу своєю обраністю, своєю жертвенністю: “ви там, всі внизу, що ви розумієте про цінності, що ви розумієте про справжні страждання, ось я, то чи справа я.” Дуже непросто зверху спуститися “вниз” до людей і жити своє життя на рівні з усіма.
Це завжди обопільний договір. Жертв не існує. Навіть якщо здається інакше.
А якщо точніше, всі інваліди, яких зустрічала я, це як правило величезні душі з потужним Духом, заплутані і застряглі в минулих втіленнях у духовній гордості. І вони проходять урок переписування гордості на смирення (не плутати з терпінням і виживанням) в сенсі усвідомлення
ЩО ВОНИ МІСТЯТЬ ЧАСТИНУ АБСОЛЮТА ВНУТРІ, АЛЕ АБСОЛЮТ НЕ ВОЛОДІЄ.
І вчора в розстановці, окрім складної динаміки, дуже наочно проявилася ця гордість у багатьох замісниках. І це МАЯК, прапорець куди вам звернути свій погляд, а саме:
резонанс з жертвою, виправдання її, пошук сенсу такої несправедливості, і охоче повісивши цей сенс цілком на процес “очеловічування” “нечеловеків”.
Таке час зараз. Воно благословенне. Ібо, чим біле полотно, тим видніше будь-яка ворсинка.
І в завершенні скажу. Послухайте серцем.
Тут є душі, які брали участь у створенні людей, у створенні людської матриці. Спочатку людина створена за образом і подобою. Божественне начало було вкладено в ДНК ідеально.
На якомусь етапі розвитку людства, ради еволюції і прогресу, необхідно було створити в людині здатність боротися і конкурувати. Цей процес здійснимий лише, якщо б в людині був ген агресії і щоб він при втіленні забував Хто Він насправді. Для цього були створені спотворення істини, зокрема СВОБОДИ ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ. І це теж було створено ідеально і перепроверялося нам і на рівні щільної матерії Землі багато разів. Як? Тим, що ми втілювалися в тіла і проживали ці спотворення, а виходячи з тіла могли зрозуміти де перебір у гені агресії, де недобір.
По цій схемі були створені і релігії, багато образів святих і великомучеників ради людства і “спокути” їх гріхів.
